ОДНІ ЛАМАЮТЬ, А ДОЛЯ ІНШИХ—ВІДБУДОВУВАТИ

Кудлай Надія Дмитрівна, керівник ТОВ "Еліта", Київська обл.  Кажуть, якщо хочете дізнатися, наскільки вправним господарником є керівник підприємства, необов’язково оглядати виробництво. Просто зайдіть до нього у подвір’я, чи то пак—кабінет, і картина, що відкриється вашим очам, все розповість без слів. Якщо папери насипом, спинка стільця відкрутилася, а тюль на вікні обірвана— в господарстві ладу не чекайте. Ми приїхали до ТОВ «Еліта» вже увечері, втомлені, а в кабінеті Надії Дмитрівни потрапили саме в ту атмосферу затишку і порядку, яку здатні створити тільки дбайливі жіночі руки і уважне око. От тільки чомусь до оскоми знайомими видавалися зі смаком підібрані красиві масивні столи … Виявилось, це ті самі лабораторні столи, які колись стояли, напевне, у всіх сільськогосподарських навчальних закладах. ТОВ «Еліта» було створено у смт. Терезине  на базі колишньої дослідної селекційної станції, і ці столи були серед іншого потрощеного спадку. Ось так: одні ламають, а доля інших—відбудовувати. Опис ферми

Надіє Дмитрівно, Ви—наша землячка, вчилися у школі №12 міста Умань. Як життя завело у Терезине? 

Я закінчила Київську аграрну академію, зоотехнічний факультет, де на першому курсі зустрі ла свою половину—Івана Миколайовича, одразу й одружилися. А після закінчення академії ми по направленню поїхали у Чернігівську область. Можливо, там би й осіли, але Івана Миколайовича напомоглися поставити головою чималенького колгоспу (17 тис.га), де до того керував двічі Герой Соціалістичної праці. В принципі, в юності у нас максималізму і трудоголізму було, хоч відбавляй.

Я завжди повтроюю, якби мені у 18 років сказали піти президентом в Уганду, я б пішла! Але у 25 рожеві окуляри вже потрошку спадали, і ми розуміли, що прийняти таке господарство означало себе заганяти. Саме вчасно нагодилася пропозиція піти зоотехніками у Терезине. Ми приїхали сюди у 1983 році і з тих пір працюємо з Іваном Миколайовичем пліч-о-пліч.

А не важко? Постійно вдвох…

Хтось вважає, що погано, коли чоловік із дружиною працюють разом, але нам навпаки подобається. Добре мати надійного однодумця, з яким завжди можна все зважити, прийняти рішення. Зараз, коли Іван Миколайович працює із молочним скотарством, а я у свинарстві, нас на більшість семінарів, конференцій все одно запрошують разом, бо знають, що ми спільно обговорюємо побачене і почуте. У нашому тандемі я—генератор ідей, а Іван Миколайович їх дошліфовує і допомагає впроваджувати в життя.

На сьогоднішній день Ваше племінне господарство по праву серед лідерів України. Такі досягнення—клопітка робота не одного року. А з чого все почалося?

О, про те, як все починалося, можна написати цілу книжку «Створення приватного бізнесу на селі». У 1985 році стали дуже популярними кооперативи та госпрозрахунки. Стало відчутно, що грядуть великі зміни у суспільстві. Проте, коли я перша висловила думку, що сільське господарство—такий же бізнес, як і будь-який інший, всі навколо криком кричали, що це—нонсенс.

На той час молочна ферма вже міцно стояла на ногах: ми підняли надої із 3,5тис.літрів до 7тис. літрів, позбулися проблем із лейкозом та туберкульозом. А свиноферма знаходилася на так званих «висілках» - за 1км від Терезиного. Я зібрала людей, пояснила, що незабаром самі повинні будемо заробляти на себе та своїх дітей. Хто повірив, хто ні—зібралося 12 людей. З більшістю із них працюємо і понині.

Незабаром після того, як ми почали працювати, у сільському господарстві масово почало скорочуватися виробництво, а ми нарощували, завезли відмінне поголів’я із Естонії. Нас називали ненормальними, а ми працювали день і ніч: разом корчували, перебудовували, впроваджували нові технології (одразу ж відмовилися від рідкої годівлі). За перший рік заробили 276тис. рублів і купили 2 комбайни, машину, трактор, амбар.

А в 1986-87 рр. взагалі все стало валитися, тому ми вирішили відділитися і взяти ферму в оренду. З відповідною заявою я прийшла до тодішнього директора «Терезине» пана Дудка. Він захвилювався: «А що мені люди скажуть?» Я взяла зошит в клітинку, розграфила на «За», «Проти», «Все рівно» і обходила всі дільниці, всіх людей по селу—як вони ставляться до того, що ми орендуємо свиноферму. 86% було «за», але директор не вгавав: «А що скаже начальство?»

До начальства теж із зошитом?

Із тим самим— в клітинку! Саме у Києві відкрився Фонд держмайна, але охорона ще не стояла—міг кожен смертний зайти. І я зайшла, пояснила ситуацію, показала думку людей, і на моїй заяві написали «Директору «Терезине» Дудко: дозволити». Але з’явилася нова перепона: сільгоспуправління. Як же це, в один день перевести стільки свиней (а в нас тоді було 100 основних свиноматок і 3 тис. загального поголів’я) із державного сектору в приватний? Довелося залишити поголів’я на «Терезине»-- так і «висіло» воно там років з десять, а у себе йшли прирости.

Був навіть такий час, коли у «Терезине» 4 роки поспіль зарплати не отримували, а ми жили нормально. Викручувалися за рахунок базарів: у нас одна людина колола свині, по черзі хтось удвох продавав м’ясо, а решта працювала на виробництві. Шукали й інші виходи. Спершу домовилися, що маємо право утримувати своїх свиней у орендованих приміщеннях (я особисто наполягала— щоб не тягли корми із ферми додому), але почалися нарікання, мовляв, моя свиня того недоотримала, а моя того, плюс важко було вести облік і проводити оборот стада. Тоді придумали ще простіше: перевести ці свині у «паперові». Підрахували по госпрозрахунку, скільки у кого на зароблений руб голів, потім середньодобовий приріст, наприклад 410 г, множили на 31 день—на свої 10,12 чи 15 голів отримуєш стільки-то кілограмів м’яса. Відповідно до отриманої ваги працівник міг забрати свиней зі стада. Таким кроком ми вирішили дві проблеми. По-перше, тварини стали отримувати належний їм корм, бо кожен розумів, що у стаді є його свині, і був зацікавлений у оптимальних приростах. А по-друге, ми навіть допомагали один одному фінансово: скидалися у місяць 5-6 чоловік для когось одного своїми свинями, і наші люди отримували можливість купувати машини, вчити дітей, взагалі нормально жити в тих умовах, коли ніхто нічого не міг собі дозволити. Поки у інших була розруха, ми знайшли шлях, як рухатися вперед.

Ви так захопливо про все це розповідаєте, але скільки зусиль Вам це коштувало!

В свій час я отримала одну дуже цінну пораду. Мені довелося полетіти на Байконур у клініку—тільки там могли зробити відповідні аналізи. Але на місці виявилося, що мої документи загубили. У клініці мене футболили у міністерство по довідку, звідти назад. Зрештою я сіла в клініці і розплакалася від розпачу—такий світ пролетіла, а тут мене ніхто не чує і не бачить. В реєстратурі працювала жіночка Ідея Василівна, вона й сказала ті слова, що перевернули все моє життя: «Ты чего рыдаешь? Москва слезам не верит. Ждешь, что тебя кто-то пожалеет? Да не жалели никого, и жалеть не будут. Делай что-нибудь!» Я пішла до головлікаря і добилася від нього направлення в лабораторію.
Тоді й зрозуміла, що плакатися марно—затопчуть! Треба боротися, йти вперед, добиватися. Якби не йшла вперед, чи дали б мені дозвіл на оренду свиноферми у Фонді держмайна? Це ж готовий сюжет фантастичного фільму: зайшла і отримала дозвіл! Якби не боролася, не добилася зустрічі із міністром економіки, чи вдалося б мені на кінець-то відділити своє поголів’я із державного балансу? Адже відповідного механізму на той час іще не існувало.

І боротися, переконувати доводиться постійно. В успіх справи не вірили, коли ми брали в оренду ферму. Потім казали, що я несповна розуму, коли 4 роки тому купила бельгійське племінне поголів’я по 400 грн./кг живої ваги. На Україну протягом 10 років не завозили племінного матеріалу, а до того тільки із Прибалтики щороку прибувало по 3 тис.племінних кнурів. Ми вичерпали генетичні запаси галузі. Дійшло до того, що свиня росла, як собака: за 8 міс. набирала 60кг. Зараз іноземні генетичні компанії борються за наш ринок, бо свині шкутильгають у такій ознаці, як м’ясність. Наше господарство почало над цим працювати ще до співпраці із генетичними компаніями—у ті часи, коли селекцією ми займалися, стоячи на базарі (спробуй вторгуй, коли з 92 кг туші виходило 52 кг сала і 40 кг м’яса; коли ж отримуєш тушу в 103 кг, а з неї 60 кг м’яса і 40 кг сала, це вже зовсім інші гроші).

Наше господарство уже 15 років входить до Укрплемоб’єднання—я подала заяву одразу після створення господарства. З мене тоді навіть чоловік підсміювався (мовляв, немає куди гроші діти). А я була переконана, що настане той час, коли без ліцензії і сертифіката жодної голови не можна буде продати. Тепер інші господарства мені закидають: «Вам добре, бо Ваші свині коштують удвічі дорожче». А я відповідаю, що і вп’ятеро дорожчі є, а є і кнурі по 20 тис. грн—і користуються попитом, бо вони того варті. Між іншим зараз ТОВ «Еліта» друга після «Агросоюзу» за об’ємами реалізації та прибутків.

Надіє Дмитрівно, Ви одна із не багатьох жінок, що працюють у традиційно чоловічій сфері. Чи ускладнює це роботу, чи навпаки відчуваєте підтримку?

Ні те, ні інше. Раніше бували випадки, коли не сприймали, бо вважали, що я керую успішним господарством тільки через те, що таким його отримала від чоловіка. Зараз, коли я довела, на що здатна, з моєю думкою рахуються. Жінкам і важче працювати на таких посадах, бо перед ними стоїть ще й обов’язок матері, і легше, бо жінка здатна цілодобово гори перевертати, якщо від цього залежить добробут її дітей. Мені теж доводилося покидати свого 4-місячного сина на бабку-сусідку, коли була моя черга стояти на базарі. Нехай я якоїсь казки йому не дочитала, але не втратила шансу реалізувати себе у роботі, і тепер маю можливість більше дати своїй дитині, більшому навчити. Головне—змалечку показувати своїм дітям, яким трудом даються ці здобутки. Так, як ми бачили на фермах Голландії: поруч із великими чоботами тата маленькі чобітки і такі ж маленькі грабельки його сина, бо успіх Вашої дитини починається із Вашого прикладу.

Спеціально для PigUA.info